24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія Верховної Ради, під час якої Голова Леонід Кравчук наголосив, що 19 серпня відбувся реакційний державний переворот та що, єдиним надійним гарантом убезпечення народу України від переворотів, які відбуваються у Москві, є побудова суверенної Української держави. Після бурхливого обговорення подій 19-20 серпня Вʼячеслав Чорновіл запропонував ухвалити Акт про державну незалежність України. Володимир Яворівський зачитав проект документа. Акт проголошення незалежності підтримали 346 депутатів.
Проголошення у 1991 р. державної незалежності України стало закономірним результатом багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу. У кожен історичний період вона набирала тих форм, які були властивими для кожного часу. На рубежі 1980-1990-х рр. ХХ століття формою національно-визвольної боротьби стала діяльність масової громадсько-політичної організації народнофронтівського типу, яка мала назву Народний Рух України (НРУ) за перебудову. Саме завдяки діяльності, котра змогла обʼєднати широкі кола народних мас, діяльності напруженої, часто самовідданої, Україна здобула незалежність.
З офіційним здобуттям незалежності нашої держави в переважній більшості її громадянам важко було перебудувати свої погляди, переконання та світогляд. Тим, хто це зміг, тепер необхідно було боротися з більшістю інакодумців. Про тих борців, які вже відійшли у вічність і піде мова у цій статті.
Білецька Валентина Миколаївна народилася 29 серпня 1949 р. в місті Бердичеві в сім'ї робітника. Після закінчення в 1966 р. середньої школи № 9 працювала швачкою-мотористкою швейної фабрики № 1.
З 1969 р. по 1975 р. навчалася в Красноярському державному медичному інституті. Після його закінчення півроку працювала лікарем акушер-гінекологом в одній з районних лікарень Красноярського краю.
В листопаді 1976 р. була призначена лікарем акушер-гінекологом Бердичівської міської лікарні.
З перших днів своєї роботи В. Білецька зарекомендувала себе людиною в білому халаті, яка вибрала собі благородну справу — допомагати появі на світ нових громадян України. Її надзвичайно високе почуття відповідальності за здоровʼя пацієнток та їх немовлят не дозволяло спокійно миритися з недоліками в питаннях забезпечення необхідних умов гарантії їхнього здоров'я.
В 1995 р., як депутат міської ради, вона виступила на сторінках міськрайонної газети зі статтею, в якій висловила свою точку зору на роботу міської лікарні. Зокрема, вона навела дані облуправління охорони здоровʼя за 1994 р., згідно якого за всіма медичними показниками Бердичівська міська лікарня зайняла останнє місце в області. Були наведені інші недоліки в роботі.
Через три тижні в тій же газеті був надрукований матеріал розміром у півтора рази більший, за підписом головного лікаря міської лікарні, його підлеглих заступників та завідуючих відділень в якому вони намагалися спростувати наведені В. Білецькою факти і висловили сподівання, що керівники міста приймуть відповідні міри до депутата.
Минуло більше 10 років після вказаних подій, коли нарешті при розгляді на черговому засіданні міськвиконкому питання «Про стан та перспективи розвитку лікувальної мережі міста» виявилося, що не все так добре в медицині Бердичева.
Валентина Миколаївна з надзвичайною радістю і натхненням вітала проголошення державної незалежності України, яке стало підсумком багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу. Одна з активних рухівців Бердичева, вона регулярно виступала на загальноміських мітингах, їздила на різні політичні акції до Житомира, Києва та інших міст України. надавала значну допомогу при відкритті храмів УПЦ КП, протягом кількох останніх років життя була заступником голови міської організації Українського Народного Руху, а з 2003 р. Української Народної Партії.
В 1994 р. від міської організації НРУ була обрана до міської ради, в якій була серед найактивніших депутатів. З 1998 р. по 2006 р. була депутатом Житомирської обласної ради, членом її президії, секретарем комісії з питань регламенту депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів.
Як депутат різних рівнів пані Валентина не жаліла особистого часу та здоровʼя і намагалася вирішувати життєві проблеми, з якими зверталися виборці, більше як 10 тисяч з яких у 1998 і 2002 роках віддали за неї свої голоси. Як лікар від Бога, вона заслужила від людей безмежну вдячність, яка вимірювалася множиною щасливих материнських душ, батьківською гордістю за гідних продовжувачів роду, упевненістю в тому, що життя триватиме, а майбутнє попереду.
А доля підносила Білецький важкі випробування. Протягом 1993-1997 рр. довелося похоронити найрідніших — батька і матір. А в жовтні 2005 р. в її житті почалося найжорстокіше випробування — вона тяжко захворіла. Як сильна (в перекладі на українську Валентина) і оптиміст по натурі, продовжувала працювати і вирішувати громадські проблеми. Хвороба поступово забирала сили, проте морально не змогла побороти і до останніх днів життя. Була впевнена, що прийде той день, коли знову встане і продовжить боротьбу з тим злом, якого ще так багато в нашому житті.
Остання зустріч Валентини Миколаївни з громадськістю Бердичева відбулася 21 березня 2006 р. під час проведення політично-мистецької акції в міському палаці культури. А 30 квітня вона відійшла у вічність.
Хоронили її на міському цвинтарі. Було перше травня, білі квіти, було велелюдно і печально: попрощатися з нею прийшли її родичі, друзі, колишні пацієнти та виборці, знайомі.
Відзначаючи сьогодні певні позитивні зрушення у міській медицині, слід пам'ятати, що в цьому процесі є значний вклад В.М. Білецької.
Козінчук Леонід Іванович народився 20 січня 1952 р. в селі Мала Пʼятигірка Андрушівського району Житомирської області в родині колгоспників, де виховувалися четверо дітей. Леонід був наймолодшим у сімʼї.
Леонід Іванович у 1969 р. закінчив сільську середню школу з похвальною грамотою. Спочатку працював у тракторній бригаді колгоспу, листоношею, а з 1970 р. — у 18-и річному віці — став завідувачем сільським клубом. Одночасно був секретарем комсомольської організації колгоспу, депутатом Малоп’ятигірської сільської ради. Тут у рідному краї зʼявляються і його перші віршовані рядки.
Після одруження Леонід Козінчук переїхав до Бердичева, де проживала його дружина. З 1973 р. Леонід Козінчук 7 років працював сушильником на солодовому заводі і протягом шести років бувголовою цехового комітету солодовні № 2. За зразкову працю його портрет було занесено на заводську і міську Дошки Пошани. Він обирався депутатом Бердичівської міської ради. В той час прояввився і його літературний талант — він писав вірші, замітки, як робітничий кореспондент активно співробітничав з редакцією міськрайонної газети «Радянський шлях» (нині «Земля Бердичівська»). У 1981 р. головний редактор газети Лука Давидович Дзюба запросив Леоніда Івановича на роботу в якості кореспондента. Перед молодим журналістом постало питання отримання професійної освіти, тому Леонід Іванович вступив на заочне відділення факультету журналістики Київського Державного університету імені Т.Г. Шевченка, який закінчив у 1991 р. На той час Леонід Козінчук вже був досвідченим журналістом і працював завідувачем відділу міськрайонної газети «Радянський шлях».
У 1988 р. Леонід Козінчук став членом Національної спілки журналістів України (НСЖУ) і через рік очолив бердичівську регіональну організацію НСЖУ. Він також був членом правління обласної журналістської організації.
У 1990 р. в Бердичеві було організовано нову інформаційну службу — міське радіомовлення (нині — комунальне підприємство «Бердичівська міська редакція радіомовлення»). Леонід Іванович став її першим директором. Він формував колектив редакції, налаштовував роботу, вирішує організаційні та технічні питання. Працював на тій посаді більш як 19 років — до самого виходу на пенсію у 2009 р.
Щодня в ефір місцевого проводового мовлення виходили матеріали студії радіомовлення. Леонід Козінчук та його колеги розповідали жителям міста та району про новини з життя Бердичівщини, проблеми розбудови місцевої економіки, культурне життя громади. Справжньою візитівкою студії мовлення стали музичні поздоровлення до ювілеїв, які часто доповнювалися віршованими рядками самого Леоніда Івановича.
За здобутки у роботі Леонід Козінчук був відзначений Почесним знаком та Грамотою секретаріату НСЖУ, грамотами міської та обласної рад і Житомирської облдержадміністрації. У травні 2004 р. Леонід Козінчук став переможцем конкурсу в номінації «Журналіст року» в групі «Районні телерадіоорганізації». У 2012 р. Леоніда Івановича відзначено золотою медаллю української журналістики. Це було останнє визнання таланту журналіста.
20 січня друзі відзначили його 61-річчя, а через тиждень так само дружно зустрілися, щоб провести його в останню путь. Поезії Леоніда Козінчука присвячені різним темам журналістики та журналістам, трудівникам сільського господарства, учительській ниві, Голодомору, рідному краю, тощо.
У поемі «Голодна смерть» розповідається про трагічні події на Житомирщині, які сталися в 1932-1933 рр. Жодна з націй в СРСР не пережила такого геноциду, який пережила Україна. То було найбільше у світі нещастя.
Гнівним протестом поета проти загарбницької політики керівництва СРСР в Афганістані у 1979-1989 рр. пройнята поема «Їх тридцять «у чорному тюльпані».
У 2014 р. вийшла друком збірка поезій на 180 сторінках Леоніда Козінчука «...І я проросту зеленим листом...». Один із віршів Леонід Іванович присвятив незалежності України. Він зазначав, що повний суверенітет українського народу, повна незалежність нашої країни не обмежуються лише Державним Прапором, словами та музикою Гімну і текстом Конституції України. Тут потрібно мислити значно і глибше, і масштабніше: для повної незалежності України потрібно насамперед провести реформи в усіх сферах нашого суспільства, забезпечити умови для формування соціальної справедливості.
Патріотична, сповнена глибокого реалізму та високохудожніх якостей, смілива і переконлива лірика Леоніда Козінчука служить і довго служитиме справі виховання справжніх громадян України, захисників Вітчизни, правди та соціальної справедливості.
Володимир Петрович Космач народився 17 липня 1933-го трагічного року в селі Великі Лісівці Попільнянського району Житомирської області в сімʼї сільських вчителів. Село розташоване на правому березі річки Унави за 8 кілометрів на північний захід від районного центру і залізничної станції Попільня.
Його батько, Петро Андрійович Космач, пішов на війну 9 липня 1941 р. і пропав безвісти. Мати, Станіслава Маркіянівна Космач народилася 1915-го і померла у 1997 р., впродовж сорока трьох років працювала вчителем спочатку в сільській школі, а пізніше у районному центрі Попільні, куди сімʼя переїхала у 1959 р.
Самостійне трудове життя Володимир Космач почав 1 березня 1950 р., у неповні 17 років з посади піонервожатого семирічної школи міста Богуслава Київської області. Туди він поїхав з власної ініціативи аби мати змогу працювати і вчитися одночасно. У 1952 р. закінчив Богуславську вечірню школу.
На ті роки припадає і початок кореспондентської діяльності Володимира Космача. Серед його архівних документів знайдено вирізку з газети «Молодь України» за 1 липня 1953 р. в якій надруковано статтю автора В. Космача.
З 1954 р. по 1959 р. Володимир Петрович навчався на стаціонарному відділенні факультету журналістики Київського Державного університету імені Тараса Шевченка. У ті ж роки його матеріали друкувалися у багатотиражці університету, газетах «Радянські кадри», «Черкаська правда», «Радянська Житомирщина», «Зоря Полтавщини», «Київський комсомолець», «Радянський міліціонер».
Після закінчення університету Володимир Петрович протягом 17 років працював у Хмельницькому: кореспондентом обласної газети «Радянське Поділля», інспектором обласного управління культури, завідувачем відділення молодіжної газети «Корчагінець». З 1970 р. був членом Спілки журналістів України.
З лютого 1977 р. і до виходу на заслужений відпочинок влітку 1993 р. Володимир Петрович працював у редакції Бердичівської міськрайонної газети «Радянський шлях» (нині «Земля Бердичівська»). Був зарахований у штат редакції на посаду кореспондента. Першим його матеріалом на сторінках газети за 9 лютого 1977 р. став нарис «Господар своєї долі» про робітника-новатора, технічно грамотного і кмітливого раціоналізатора, ветерана верстатобудівельного заводу «Комсомолець» Євгена Івановича Шевчука.
Широко висвітлював Володимир Петрович у своїх матеріалах виробничу діяльність трудових колективів авторемонтного заводу, шкіряного обʼєднання, меблевої фабрики, автотранспортного підприємства, міського солодового та консервного в селі Гардишівка заводів. Гостро і принципово писав Володимир Космач і про недоліки на окремих підприємствах. З вересня 1979 р. Володимира Петровича було переведено на посаду завідувача відділом листів та масової роботи. Функції його значно розширилися, довелося багато часу витрачати на роботу з листами дописувачів та відповідями на критичні матеріали. У його матеріалах все більше уваги зверталося на шляхи вирішення побутових та соціальних проблем громадян міста та району.
Сину вчителів, який і власний трудовий шлях розпочав у педагогічному колективі, Володимиру Петровичу добре були відомі освітянські проблеми, тому він не пропускав нагоди виступити на сторінках газети з матеріалами на шкільну тематику.
Широкий громадський інтерес і небувалий резонанс на всю Україну викликала публікація статті Космача «Обман» про махінаторів у торгівлі. У ті часи, коли рідкісні товари не були дефіцитними, завідувачка і старший продавець промтоварного магазину в селищі Гришківці відпустили своєму високопоставленому знайомому з підсобного приміщення дефіцитних товарів на значну в той час суму 2280 карбованців за нібито здані лікарські рослини. Справжні ж здавачі лікарської сировини не могли отоварити свої довідки у зв'язку з відсутністю товарів на прилавках. Рішенням районного суду махінаторів було оштрафовано на різні суми. Проте важливість такого рішення суду полягала в тому, що справу боротьби з гендлюванням дефіцитами нарешті зрушили з мертвої точки. Дана публікація є лише однією з десятків інших на вказану тему.
Запамʼятався читачам В.П. Космач і своїми публікаціями на історичні теми. І все ж найбільш вдалим слід вважати хвилюючий матеріал, надрукований на двох сторінках обласного громадсько-політичного часопису «Віче» до десятої річниці з дня загибелі Василя Стуса — «Сходження на Голгофу». Чільне місце в журналістській діяльності Володимира Петровича посідала краєзнавча тематика. На підставі результатів досліджень архівних документів та спогадів очевидців він готував матеріали, які регулярно друкувалися на сторінках «Радянського шляху», а пізніше «Землі Бердичівської».
Результатом журналістської діяльності Володимира Петровича є понад півтисячі різножанрових публікацій на різноманітну тематику, героями яких стали тисячі мешканців Бердичівщини. Вказані факти дають підстави без перебільшення вважати його літописцем Бердичівщини кінця ХХ ст.
Помер Володимир Петрович 27 жовтня 1999 р., не доживши до ювілейного 2000-го 65 днів. Похований на Гришковецькому цвинтарі.
Красицька Галина Федорівна народилася 30 червня 1926 р. в селі Красногорівці Богуславського району Київської області в учительській сім'ї. Мама, після закінчення гімназії стала вчителькою молодших класів, потім домогосподаркою. Батько, теж учитель російської мови та літератури, згодом завуч і директор школи, вирізнявся серед інших колег добротою і щирістю, сміливістю та відчайдушністю. Цей сміливий і добрий чоловік у голодному 1933 р. врятував багато дітей, коли зумів здобути цілий вагон кукурудзи. Знаючи про можливі наслідки такого вчинку, батько переїздить на Черкащину у село Козацьке. Згодом туди ж переїздить уся сімʼя. Саме у цьому селі і пішла в школу Галинка.
Молодою дівчиною застала Галину війна. Маючи нескорена серце, Галина робила все, щоб наблизити розгром нацизму. Одному воїнові Галина врятувала життя — допомогла йому сховатися в сіні на горищі. Галині довелося дорого заплатити за той благородний вчинок — знайшлися люди, які донесли на неї поліцаям. Дівчина випадково довідалася що її скоро поведуть на допит, вночі втекла. Але все одно її зловили і невдовзі відправили до табору смерті Равенсбрюк. В’язнів табору використовували на найтяжчих роботах, рили окопи, працювали на авіазаводі, тягали дуже важкі боєприпаси. Навколо щодня помирали сотні людей. Били їх постійно, на кожному кроці, за найменшу провину. В концтаборі Галина приєдналася до підпільної організації. Ніхто не звертав уваги на висохлу дівчинку, а підпільникам це було лише на руку. Галина розклеювала листівки, які повідомляли про перемоги радянських військ. Не одній жінці її папірці додавали бажання жити.
Після закінчення війни Галина Федорівна вирішила закінчити школу, а згодом отримати і вищу освіту. Спочатку вона подалася до Москви, щоб опанувати професію журналістки. Коли вона призналася, що була в концтаборі, на неї почали кричати. Ні з чим вона повернулася додому. Невдовзі вона вступила до Кіровоградського (нині Кропивницького) педагогічного інституту на історико-філологічний факультет, який успішно закінчила, отримавши спеціальність вчителя історії. Все своє життя Галина Федорівна вчителювала. Одружившись з військовим ветлікарем при військовій частині, вони часто переїздили, змінювали місце проживання і тому пані Галина часто змінювала місце роботи.
У 1964 р. у газеті «Поліська правда» в Білорусі був надрукований перший вірш Галини Федорівни. Друкували її часто в різних газетах, журналах, бо її вірші вражали ліризмом, витонченістю. Вони чарували і викликали захоплення у читачів різного віку, різного роду занять. У своїй творчості пані Галина у багатьох творах порушує історичну тематику. Як фахівець, вона висловлювала своє бачення тих чи інших історичних подій, із щирою відвертістю коментує їх, дає їм оцінку.
Одне з найпочесніших місць у творчості Галини Федорівни займає патріотична лірика. Свої почуття вона висловлює у багатьох віршах.
Вийду я на засіяне поле
І чолом до землі прихилюсь,
За кохану мою Україну
Щиро Богові там помолюсь.
З 1979 р. Галина Федорівна проживала у Бердичеві. Саме тоді її визнали, як поетесу. Місцеві газети, видання із задоволенням публікували її твори. Любили пані Галину у Бердичеві і вона відповідала бердичівлянам любовʼю, яку висловлювала у своїх творах.
Одягнеться в шати у пору весняну
Мов ризи святі одягне
І душу бентежить мою до безтями,
Обпалює ніби вогнем.
Бердичеве милий, Бердичеве ніжний,
Ти юнь мого серця й любов!
Будучи уже пенсіонеркою, Галина Федорівна була частим гостем у школах, на підприємствах. Як активна громадська діячка, активістка товариства «Просвіта» вона часто виступала під час Шевченківських свят та інших громадських заходах біля пам'ятника великому Кобзареві.
Лонський Віталій Олексійович народився 11 квітня 1927 р. у Бердичеві в сімʼї робітника. Закінчив машинобудівний технікум, почав працювати контрольним майстром на заводі «Прогрес», але відчув, що не до душі йому та справа. Тому поступив до Київського інституту фізкультури. Після закінчення направили його до рідного міста Бердичева.
Першу перемогу у справі, про яку мріяв, одержав у 1958 р., коли його перший вихованець Віталій Романюк став чемпіоном Житомирщини зі стрибків у висоту, перевершивши попередній обласний рекорд. Віталій Олексійович поставив перед собою мету у невеличкому місті Бердичеві, де не було ні стадіонів, ні якихось особливих талантів, підготувати спортсменів високого класу. Був переконаний, що повинен бути хтось перший, який без перерахованого вище, може це здійснити. Брав учнів зі школи і протягом довгих років готував з них спортсменів, які здобували перемоги на Міжнародних змаганнях.
Першим чемпіоном Європи серед юнаків у 1964 р. став Ігор Матвєєв. Валерій Скворцов був два рази чемпіоном Європи серед юнаків, стільки ж разів і чемпіоном СРСР (1966 і 1968 рр.) та учасником Олімпійських ігор, чемпіоном Універсіади у 1967 р. У тому ж році чемпіоном Європи серед юнаків став Анатолій Мороз. Рустам Ахметов був учасником Олімпійських ігор в Мюнхені (6 місце), призером чемпіонату Європи, чемпіоном Спартакіади народів колишньої імперії.
Всього Віталієм Олексійовичем було виховано близько двадцяти майстрів спорту. Проте особливе місце серед його колишніх учнів належить заслуженому майстру спорту з альпінізму, кандидату медичних наук Віктору Пастуху, який загинув у Гімалаях при виконанні Програми «Прапори України на всіх найвищих точках планети».
15 вихованців Віталія Лонського стали докторами і кандидатами наук у різних галузях, а Віктор Матусевич — лауреатом Державної премії. Його син Костянтин був неодноразовим призером міжнародних змагань стрибунів-висотників у Бердичеві.
Віталій Олексійович починав працювати у ті роки, коли про особливі умови і думати не можна було. Не було стадіонів, душових, спортивної форми. Його учні виступали на Олімпійських іграх, а про стипендії спортсменів навіть і не знали.
До Віталія Лонського у Бердичів протягом шести років приїжджали за досвідом бригади з Московського науково-дослідного інституту. Проте наш знаменитий тренер вважав, що наукові прилади повністю може замінити інтуїція людини.
«Інтуїція — це встановлення істини без наукового обґрунтування, якимсь відчуттям. Людина з інтуїцією відчуває, як потрібно поступати» — вважав Віталій Олексійович.
Як людина допитлива Віталій Олексійович регулярно читав обласну газету «Віче». Він з вдячністю прийняв від рухівців Бердичева книгу Ігоря Бунича «Золото партії», в якій автор жорстко звинувачує керівників більшовицького розбою та потомків тих, хто дозволяв розбійникам грабувати народ величезної країни.
В основі роботи пана Віталія були два принципи: перший, головний — великі навантаження і щоденні заняття і другий — цілеспрямованість і підпорядкованість єдиній меті. Обидва вони є незамінними у всіх сферах життя.
Під час презентації Міжнародних змагань зі стрибків у висоту на приз заслуженого тренера СРСР і України В.О. Лонського у 1997 р. він виголосив такі слова: «Кожна людина в своєму житті повинна зробити щось знаменне. Для свого міста, області, а якщо вистачить сил — то і для країни». Йому вистачило сил таланту і наполегливості, щоб здійснити неймовірне — створити спеціалізовану школу стрибунів-висотників, відому далеко за межами України.
У 1987 р. рішенням виконкому міської Ради за активну участь у громадсько-політичному житті міста старшому тренеру з легкої атлетики ДЮСШ обласної ради «Авангард» заслуженому тренеру СРСР Віталію Олексійовичу Лонському (1927-2004 рр.) було присвоєно звання «Почесний громадянин Бердичева».
Під час святкування Дня міста на початку відбудованого два роки перед тим бульвару на честь памʼяті про видатного бердичівлянина Віталія Лонського відкрито Арку. З обох боків арки прикріплено гранітні дошки, на яких викарбувано назви підприємств, установ, організацій, імена підприємців та громадян міста, які брали активну участь у відновленні бульвару.
На площі біля міського Палацу культури відбулися Міжнародні змагання зі стрибків у висоту «Меморіал Віталія Лонського». Вперше турнір проходив без участі Віталія Олексійовича.
У Бердичеві по вулиці Карла Лібкнехта (нині Європейська) урочисто відкрито щойно відбудований бульвар, який відроджено на честь заслуженого тренера СРСР, Почесного громадянина міста Бердичева Віталія Лонського (1927-2004 рр.).
Заслужений тренер СРСР та України, Почесний громадянин міста Бердичева. Віталій Олексійович Лонський помер у Бердичеві у 2004 р. На могилі було встановлено залізний хрест з меморіальним написом (висота 2,2 м.). У 2005 р. Хрест замінено на гранітну стелу з портретом Віталія Лонського і присвятним написом «Лонський Віктор Олексійович. 11.04 1927 — 20.04.2004 р. От тех, кто помнит и скорбит».
Лесь Мальований. У 1991 р. у Бердичеві сталися події, які запамʼяталися на довгі роки. У березні, як по всій радянській імперії, був проведений референдум з питанням: «Чи вважаєте ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?»
19 серпня бердичівляни немало пережили у зв'язку зі створенням Державного Комітету із надзвичайного стану (ГКЧП). 24 серпня Верховною Радою УРСР проголошено Акт про незалежність України. З проголошенням незалежності держави у міській раді була створена депутатська група «Дія», яка рішуче закликала депутатів до негайних демократичних зрушень.
В кінці вересня сторож ремонтно-будівельного управління Лесь Мальований від козацтва (як сам себе представив) оголосив голодування з вимогою негайного підняття українського національного прапора над міською радою депутатів трудящих, демонтажу памʼятників Леніну і Котовському, перейменування вулиць і площ, передачу віруючим костелу і кляштору, вшанування жертв комуністичного режиму. Акція мала серйозне громадське значення, проте прихильників голодуючого в місті не знайшлося. Більшість бердичівлян вважали його вчинок не логічним.
Один постійний читач «Радянського шляху», бригадир комплексної бригади ПМК-6 звернувся до редакції вказаної газети з категоричною заявою, що не треба нам новоявлених добродіїв, ні Степанів Хмар, ні панів Лесів, ні уваги їм на сторінках газети, розберемось і без них. Ось такі рішучі бригадири з комуністичними квитками вирішували долю людей.
Редакція відповіла постійному читачеві, що у правовій державі кожна людина має право будь-яким способом, крім агресивного, відстоювати свою позицію.
Тіло Леся Мальованого через кілька місяців після тих подій було знайдено у парку шкірзаводу мертвим.
Могиль Олександр Юхимович народився 25 січня 1950 р. на Немирівщині Вінницької області. У 1965 р. закінчив восьмирічну школу у селі Велика Бушинка.
Підполковник Олександр Могиль став членом Спілки офіцерів України (СОУ) від дня її заснування. За свої політичні погляди щодо незалежності України та створення її власних Збройних Сил, участь у зʼїздах СОУ (делегат 2-7 з'їздів), рішучу боротьбу з тими посадовими особами, хто крав від солдатів продукти, речове майно, використовував їх як дармову робочу силу на будівництві приватних будинків, дач, гаражів — за все це тодішній начальник Бердичівського гарнізону більше за всіх постарався, щоб міністр оборони колишнього СРСР Є. Шапошников у грудні 1991 р. звільнив (вірніше скоротив) Олександра Юхимовича з радянської армії. Яничари і шовіністи у час, коли агонізувала радянська імперія, так поспішили помститися невгамовному підполковникові, що при звільненні «забули» провести належний йому медогляд, що було грубим порушенням прав офіцера. Міністр оборони України К. Морозов у січні 1992 р. відновив підполковника О. Могиля у Збройних Силах України.
Начальник бердичівського гарнізону ще тричі посилав документи на дострокове звільнення О. Могиля. Коли особиста справа Олександра Юхимовича доходила до начальника управління соціально-психологічної служби Міністерства оборони України (МО) Муляви, той повертав її назад і нагадував, що такі офіцери, як Могиль, ще дуже потрібні українському війську.
Будучи членом СОУ Олександр Юхимович сіяв зерна любові до своєї Вітчизни, до рідної землі. Він був активним учасником дискусійного клубу «Незалежність», започаткованого міськрайонною газетою «Радянський шлях».
З нагоди започаткування клубу 2 жовтня 1991 р. в редакції «Радянського шляху» відбулася зустріч із громадськістю міста і району. Прийшли люди різних політичних поглядів, різні за віком, професією. Перед початком зустрічі один з присутніх побачив у руках Олександра Юхимовича книжку, тому запитав: «Що томик Леніна читаєте?». Промовчавши, пан Олександр відповів на питання у своєму виступі. Він сказав, що праці Леніна добре вивчав за роки навчання у військово-політичній академії, а тепер вивчає історію України Крипʼякевича. Істину треба шукати не однобоко, а тільки в порівнянні явищ і різних позицій за діалектикою життя.
Олександр Юхимович порекомендував редакції готувати і працювати у підготовці до референдуму, більше друкувати правдивих сторінок історії України, давати можливість висловлюватися людям з різними точками зору. Момент істини і час міняються і правда, подібно струмку, пробиває собі дорогу. Так і людина повинна мінятися у кращий бік.
Пан Олександр брав активну участь у виборчих кампаніях. Одному з авторів цих рядків довелося з ним працювати під час виборів до Верховної Ради України у березні 1994 р. Олександр Юхимович контролював роботу уповноважених кандидатів від демократичних партій, супроводжував по виборчих дільницях закордонних спостерігачів. Підполковник Олександр Могиль був активним дописувачем різних засобів масової інформації. Його матеріали друкувалися у «Землі Бердичівській» («Голодомор 1947-го», «В цих книгах сильний національний заряд», «Благословлено святинею», «То хто ж розвалив імперію?», «Трагедія перемоги», «Кохана жінка Леніна», «Честь маю спростувати» та багато інших), «Українській газеті» («Червоний Бердичів, а яка ж Україна?»), Житомирській обласній газеті «Віче» («Найпотужніша зброя проти олігархів», «У них немає Бога ні в душах, ні в серцях», «За вчинок одного покарали трьохсот») та інших.
Останньою статтею, неначе лебединою піснею, був матеріал у «Землі Бердичівський» за 14 вересня 2000 р. «Зворушлива зустріч через 35 років», у якій описав свої враження від зустрічі випускників Великобушинської (на Немирівщині) восьмирічної школи у 1965 р.
У житті пана Олександра було три почуттєві вершини: дружина, донька і Україна. За кожну з них він міг віддати своє життя. І це сталося, на превеликий жаль, так рано, на 51-му році життя на початку вересня 2000 р.. Раптова трагічна смерть обірвала його чесний, пристрасний і творчий життєвий шлях.
Пастух Віктор Іванович народився 8 лютого 1957 р. в Бердичеві, у родині лікарів. Спочатку навчався у середній школі № 7, закінчив музичну школу по класу фортепіано. Важливе місце у його шкільні роки посідав спорт і це не випадково. Адже «винуватцем» у цьому був Віталій Лонський, відомий тренер, якого обожнювали і до якого тягнулися всі підлітки Бердичева. Можна з великою мірою вірогідності стверджувати, що саме Віталій Олексійович відіграв велику роль у становленні характеру Віктора Пастуха, формування рис, необхідних для подолання життєвих і спортивних вершин. А ще Віктору вистачало часу відвідувати спортивно-туристичний клуб «Ентузіаст», де він освоював перші ази гірського туризму. Витримка, воля до перемоги стали притаманними рисами його характеру ще з юнацького віку. Він з золотою медаллю у 1974 р. закінчив середню школу № 1, цього ж року поступив до Харківського медичного інституту. В Харкові Віктор одразу встановив контакти з місцевими альпіністами (саме тоді зароджувалася Харківська школа альпіністів під керівництвом Бершова). З того часу його інтереси поділилися навпіл: між навчанням в університеті та заняттям альпінізмом. І в обох улюблених справах він послідовно підкорював одну вершину за другою.
Після закінчення у 1980 р. інституту, Віктор Пастух поєднав роботу лікаря-практика з науковою діяльністю. Свої наукові інтереси він повʼязував з методикою лікування перелому голівки стегнової кістки. Цій проблематиці було присвячено його кандидатську дисертацію.
Перед кандидатом медичних наук Віктором Івановичем Пастухом відкривалися в науці цікаві перспективи. Віктору Івановичу неодноразово пропонували високі посади, але він вважав, що найбільше користі принесе як лікар-практик. І сумлінно робив свою справу, викликаючи високою фаховою кваліфікацією повагу колег та вдячність прооперованих пацієнтів.
Увесь вільний час і відпустки Віктор віддавався горам. Послідовно подолавши гірські вершини Кавказу, Тянь-Шаню, Паміру, Віктор Іванович увійшов до числа провідних альпіністів Харкова і України. Невдовзі став одним з членів правління харківського альпіністського клубу, увійшов до складу рятувальної авіаційної швидкої допомоги яка діяла на теренах СРСР.
З початку 1990-х р. український альпінізм вийшов на новий якісний рівень. Наші підкорювачі небесних вершин увійшли до числа провідних спортсменів світу. До їх числа увійшов і бердичівляни Віктор Пастух. Послідовно він долав одну за одною найвищі вершини світу в Гімалаях. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 січня 1990-го року за ці сходження його нагородили медаллю «За трудовую доблесть».
Заслужений майстер спорту Віктор Іванович Пастух мріяв підняти жовто-блакитний прапор України на всі найвищі вершини Гімалайських гір. Його ідеї почали реалізовуватися з виникненням програми «Прапор України на найвищих вершинах світу». Передбачалося сходження на чотирнадцять восьмитисячників. Програма задумувалися не лише для того, щоб українці перевершили всіх за кількістю підкорених вершин, але й у піднесення нашого альпінізму на більш високий рівень.
Під час сходження на одну з таких вершин Шиша-Пангму в ніч з 4 на 5 жовтня 1996 р. снігові лавини забрали життя Віктора Пастуха. Посмертно він був нагороджений орденом «За мужність».
Пашківський Фелікс Броніславович народився 14 вересня 1951 р. в селищі Гришківці Бердичівського району в робітничій сім'ї. Батько, Броніслав Феліксович, все своє життя пропрацював на бердичівському заводі «Прогрес»; мати — 22 роки свого життя віддала роботі у відділах соціального забезпечення міста та району. Тож, змалку Фелікс Броніславович був привчений до праці — сумлінної, корисної, творчої. Після закінчення із золотою медаллю в 1968 р. місцевої школи № 15 він вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Чому саме такий вибір? На це питання Ф. Пашківський з вдячністю згадував: «Цьому сприяли вчителі україністи, що зуміли прищепити любов до мови, адже українська мова за висловом М.Т. Рильського є життя духовного основа. Ким бути я визначився ще в 7 класі. На одному з шкільних літературних вечорів, де гостями були присутні поет Валентин Грабовський та гуморист Дмитро Окийченко, прочитав свій учнівський твір про мову вкраїнську, чим справив на гостей певне враження. Ось так, підсвідомо, я йшов до моєї професії».
Свій вільний час Ф.Б. Пашківський присвячував роботі в архівах, бібліотеках, сумлінно вивчав документи повʼязані з історією та культурою рідного краю.
Після закінчення університету та служби в армії у вересні 1975 р. Фелікс Броніславович розпочав свою педагогічну діяльність вчителем у середній школі № 16 м. Бердичева. В 1977 р. його було запрошено на посаду вчителя української мови та літератури до школи № 5, а з 1979-го працював заступником директора з навчально-виховної роботи в школі № 2. З грудня 1981 р. Бердичівський міський відділ народної освіти перевів Пашківського на посаду директора школи № 3, яку він очолював без двох місяців 22 роки, до того, як на світанку 10 жовтня 2003 р. попливла під ним земля. Як справжній лицар він помер на посту, безпосередньо у класі встигнувши лише привітатися з дітьми…
Не злічити всіх добрих справ, які звершив на цій землі Фелікс Броніславович. Багато часу він віддав громадській роботі: був директором міської організації товариства «Знання», дійсним членом і членом правління Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині (саме у приміщенні 3-ї школи 24 квітня 1993 р. було організаційно засновано бердичівський регіональний осередок Товариства), членом головної ради Спілки поляків України, співорганізатором міжнародної (1999) і всеукраїнської (2001) науково-краєзнавчих конференцій у Бердичеві. Ф.Б. Пашківський автор багатьох краєзнавчих публікацій у періодичній пресі, один з співавторів популярного історико-краєзнавчого нарису про Бердичів.
Ф.Б. Пашківський обирався депутатом Житомирської обласної ради народних депутатів, був депутатом трьох скликань Бердичівської міської ради. Як народний обранець він прагнув дотримуватися толерантних стосунків з представниками різних партій, релігійних конфесій, громадських організацій, намагався всіляко задовольнити потреби виборців, піклуватися про поліпшення їх життєвого та духовного рівня.
Він всього себе віддав людям, доглядав за рідним батьком, який багато років хворів і потребував ретельного піклування.
І справді — він нічого не зробив для себе, а жив для людей, залишивши після себе добру памʼять, як людина надзвичайно інтелігентної, винятково чесної і безкорисливої.
Собчик Петро Павлович народився 15 березня 1936 р. поблизу Підгаєць Тернопільської області. В Бердичів приїхав у 1962 р. 9 грудня 1988 р. в тодішньому «Радянському шляху» зʼявилася нова газетна рубрика «Біль памʼяті» на свідченнях очевидців та архівних документах журналіст одним з перших підняв гірку правду про голодомор. Реакція читачів на такі публікації була вельми гострою. Більшість з них була вражена і щиро сприймала сувору правду. У газету посипалася злива листів: люди висловлювали вдячність і буквально хапалися за можливість зняти камінь зі своєї душі, згадати про рідних і близьких, кого знищив безжалісний сталінський молох. Цілі газетні сторінки відводяться у першій половині 1989 р. викривальним листам читачів — 4 січня, 27 січня, 11 лютого, 4 квітня, 15 квітня. Завдяки Собчиковим публікаціям більшість сільських рад у районі стала складати списки загиблих від голодомору і репресій земляків, встановлювати хрести та памʼятні знаки на місцях їх поховань.
У самому Бердичеві також скресла крига безпамʼятства. На міському старому єврейському кладовищі завдяки свідкам були знайдені місця масових поховань розстріляних робітників, селян та службовців. З нагоди відкриття там памʼятного знака (який з часом мав перетворитися на скорботний памʼятник але й донині існує лише в проекті) на мітинг зібралося безліч бердичівлян і мешканців навколишніх сіл. Пристрасно тавруючи тоталітаризм, перед ними виступив Собчик. А згодом на адміністративному приміщенні Бердичівського заводу безалкогольних напоїв, на території якого колись енкаведисти утримували і катували свої жертви (публікація «Після арешту» від 2 червня 1989 р.) була відкрита меморіальна дошка, напис на якій розпочинався словами: «Людино! Зупинись, схили голову…». Можна з повним правом сказати, що ці слова стали лейтмотивом журналістської творчості Собчика тих років.
До речі, саме з подачі Петра Павловича бердичівська міськрайонка починаючи з 7 листопада 91-го року називається «Земля Бердичівська».
А ще тоді Собчик чи не в кожному матеріалі на сільськогосподарську тематику аргументовано доводив важливість вибору самими селянином системи господарювання.
Усі девʼяності роки і до кінця життя кабінет Петра Павловича був для селян консультативним пунктом із земельної реформи. Його господар мав і досконало знав усі закони і постанови, що стосувалися отримання селянами землі, передачі її в оренду та паювання колгоспної власності. Гострі публікації Собчика на захист прав власності селянина не всім були до вподоби, за що і потерпав. Але селяни продовжували вірити Собчикові, його порадам і публікаціям — і жодна чиновницька обструкція не могла цьому завадити.
Його життєлюбству і вмінню боротися за себе й свої принципи, на нашу думку, всі оточуючі по-хорошому заздрили. А за працьовитість таких людей як Петро Павлович, називають трудоголіками. Журналіст у ньому якось дивно поєднувався із підприємцем та будівельником. І справді, усе своє життя на Бердичівщині він щось будував, добудовував, перебудовував. Наприкінці 80-х років, коли впорядкувалося нове приміщення редакції, Собчик успішно виконав доручення П.С. Яцюка.
Останні роки щоліта їздив до матері на Тернопільщину поблизу Підгаєць і там... також будувався. І ніколи не звертав уваги на те, коли йому казали, що мовляв для кого він все це будує. Мабуть, цього постійно вимагала його невгамовна натура.
І ще один гарний життєвий приклад залишив Петро Павлович колегам, друзям, знайомим, рідним — взагалі всім, хто його оточував. Це стосується того, що важка хвороба здолала таки його тіло, але виявилася безсилою перед його духом. Лише тиждень перед кончиною він дозволив собі не зʼявитися у свій кабінет, тому матеріали підготовлені ним, публікувалися в газеті і після 13 липня 2001 р..
Шабельник Олексій Андрійович народився 29 березня 1926 р. на хуторі Вербський Павлоградського району Дніпропетровської області.
8 лютого 1943 р. під час відступу радянських військ переїхав з батьками в місто Куп'янськ Харківської області, тут працював на будівництві оборонних рубежів. В жовтні 1943 р. був мобілізований в діючу армію. В тому ж році під Запоріжжям на переправі був поранений. Після лікування Олексія Шабельника направили в полкову школу ППО Південно-Західного фронту. Закінчив він війну в Чехії. Як учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни був нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною».
Після закінчення Київського політехнічного інституту Олексій Шабельник у 1956 р. розпочав трудову діяльність на заводі «Прогрес», де працював технологом, старшим технологом, нормувальником. В 1958 р. був переведений головним технологом на завод «Комсомолець». В червні 1963 р. Був направлений працювати на Коростенський завод «Хіммаш».
У жовтні 1970 р. Олексій Андрійович Шабельник був призначений директором Бердичівського ордена Трудового Червоного Прапора заводу «Прогрес». Завдяки вмілому керівництву завод переживав свої найкращі часи. В цей період «Прогрес» будував у місті житлові будинки, саме за керівництва Шабельника багато заводчан отримують безкоштовно квартири. За ініціативи Олексія Андрійовича в Бердичеві було побудовано будинок культури, плавальний басейн, нове приміщення десятої школи, спортивний комплекс «Прогрес».
За часів своєї трудової діяльності Олексій Шабельник неодноразово обирався депутатом місцевих рад. Нагороджений орденами «За мужність», Знак Пошани, Трудового Червоного Прапора (двічі), Жовтневої Революції і Орденом Леніна.
В 1986 р. Шабельнику присвоїли звання «Почесний громадянин міста Бердичева». В 1987 р. він вийшов на пенсію.
На свій 80-річний ювілей Олексій Андрійович був удостоєний ордена міста Бердичева «За заслуги». В цей період сталася ще одна визначна подія міському Палацу культури присвоїли імʼя Олексія Шабельника. Мудрість бердичівлян проявилася і в цьому, адже у нашій державі такі речі зазвичай робляться посмертно, а Олексій Андрійович оцінку своєї праці від жителів міста отримав ще за життя.
Шевчук Володимир Кирилович народився 18 лютого 1927 р. в селі Скраглівка Бердичівського району. Батько працював будівельником, мати — в сільському господарстві. До війни закінчив місцеву семирічку. Під час Другої світової війни, з травня 1943 р. по квітень 1944 р. перебував у бойових загонах Української Повстанської Армії (УПА). Знаходився на теренах Тернопільської, Кам'янець-Подільської (тепер Хмельницької) та Рівненської областей. Зважаючи на його молодий вік, старші бойові побратими порадили залишити загін.
Після повернення в рідне село вступив на навчання до машинобудівного технікуму, який підпорядковувався тоді Наркомату мінометного озброєння. Це дозволило на час навчання (з 1944 по 1947 рік) бути звільненим від призову на службу в Радянську армію.
Три роки відпрацював на машинобудівному заводі в Курганській області. У 1950 р. перевівся на Бердичівський завод хімічного машинобудування «Прогрес», де був на різних посадах: майстер, технолог, нормувальник, начальник бюро, начальник відділу.
Володимир Шевчук був людиною ерудованою, тактовною, високоінтелігентною. Відчуваючи обов'язок передати молодому поколінню правду про дії УПА під час Другої світової війни, Володимир Кирилович в період совєцької окупації крадькома робив записи своїх спогадів про перебування в лавах УПА. Він детально все описав у «захалявному» щоденнику «Повстанськими стежками», який у 2001 р. видано окремою книжкою. Літературний запис спогадів здійснив голова міської організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Петро Костюк.
Ярмолюк Євген Мартинович народився у 1918 р. Педагог, журналіст, скульптор, націоналіст. Отримав педагогічну освіту. Працював вчителем української мови та літератури у Гришковецькій школі. Згодом його перевели до Бердичівської середньої школи № 11. Потім працював у 22-й школі міста.
У 1940-1941 рр. був кореспондентом районної газети «Радянський шлях» і заочно навчався у Житомирському педагогічному інституті. До початку Другої світової війни працював у Житомирі.
Під час німецької окупації працював кореспондентом окупаційної газети «Нова доба» і як член ОУН мав псевдонім «Утій». Приєднання Ярмолюка до українських націоналістів у період нацистської окупації, крім безумовно свідомої національної позиції також було зумовлено особистими обставинами. Його батько Мартин Ярмолюк був заарештований за сфабрикованими звинуваченнями у причетності до Польської організації військової (ПОВ). За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 17 грудня 1937 р. його розстріляли 5 січня 1938 р. у Бердичеві.
Євген Мартинович був обраний одним із заступників окружного провідника ОУН на Житомирщині. З листопада 1941 р. повернувся до Бердичева працював технічним редактором і заступником головного редактора «Нової доби». У 1942 р. видрукував складений ним німецько-український словник обсягом 154 сторінки.
У жовтні 1943 р. в приміщенні редакції газети «Нова доба» його заарештували Бердичівська СД (служба безпеки — розвідувальне управління нациської Німеччини). Євгена Ярмолюка звинуватили у націоналістичній діяльності та увʼязнили у таборі міста Франкфурт-на-Одері. Звідти репатріанта направили в кінці березня 1944 р. до фільтраційного табору НКВС у Харків. У той час він змінив своє прізвище на дівоче прізвище дружини (Бізольд). Після фільтрації опинився в трудовому таборі на відбудові порту в Алупці, де працював до кінця 1946 р. Залишився тут і після звільнення.
9 грудня 1952 р. був заарештований Ялтинським районним відділом Міністерства державної безпеки (МДБ) як Євген Бізольд. Коли ж у ході слідства стало відомо його справжнє прізвище та діяльність в період окупації, він був перенаправлений до Житомира. У березні 1953 р. військовий трибунал засудив Євгена Ярмолюка до 25 років увʼязнення у виправно-трудових таборах із пораженням у правах на 5 років із конфіскацією майна. Відбував покарання до 8 квітня 1961 р., коли був достроково звільнений. Реабілітований у 1992 р.
Після звільнення жив в смт. Гришківці. Працював у міському Палаці культури художником-декоратором та проявляв своій неординарний талант скульптура (ліпник-модельник).
Займався також літературною діяльністю: перекладав з литовської, іспанської, німецької, польської, однак йому не судилося реалізувати свій талант через минуле.
Помер Євген Ярмолюк 23 квітня 2000 р. В Музеї історії міста зберігаються шість його скульптур. Їх передала туди дочка.
Яцюк Петро Сидорович народився 20 квітня 1930 р. в селі Мала Татарнівка (тепер село Малосілка) Бердичівського району. У бідній селянській родині був він третьою дитиною. У дворічному віці залишився без батька. Це були дуже важкі роки для України. Сімʼя дуже бідувала. Щоб вижити, діти змушені були працювати, вони пасли сільську череду. Малий Петро з шести років сам заробляв собі на шматок хліба.
Коли почалася війна Петрові було всього 11 років. Потім були роки окупації першої, а згодом совєцької в січні 1944 р. У віці 14-15 років необхідно було працювати, але було бажання навчатись. Після семирічної освіти закінчив Дубнівське педагогічне училище. У голодні 1946-1947 рр. праця вчителя початкових класів у далекому поліському селі Лізяно Березнівського району на Рівненщині. Такі неспокійні роки. Потім була служба в Радянській армії і повернення у 1954 р. на Бердичівщину уже назавжди.
Чесній сумлінній праці на різних посадах в районі віддавав Петро Сидорович понад 37 років свого життя. Він знав особисто усіх бригадирів, ланкових, завідувачів фермами, доярок, телятниць. Він обʼїздив і обійшов кожне поле, кожну ферму в районі. Його поважали люди праці, яких він дуже любив і шанував.
Петро Сидорович дуже радів, коли Україна стала незалежною, плекав великі надії на її майбутнє. Та побачити йому це не судилося... 3-го жовтня 1991 р. його не стало.
2 жовтня 1991 р. у прес-центрі редакції на ту пору ще «Радянського шляху» відбулася зустріч творчого колективу з громадськістю міста та району з нагоди заснування дискусійного клубу «Незалежніст»”. Ініціатива створення такого клубу належала редактору газети Петрові Сидоровичу Яцюку. Це був період, коли після проголошення Верховною Радою Акта про державну незалежність України з суспільством готувалися до його всенародного підтвердження на референдумі 1 грудня.
Відкрив зустріч Петро Сидорович. Він сказав: «Цього дня ми відкриваємо на базі нашої редакції дискусійний клуб «Незалежність». Прийняття Акта проголошення незалежності України стало, так би мовити, моментом істини, додало нових імпульсів здійснюваним заходам і реалізації Декларації про державний суверенітет.
Свій виступ Петро Сидорович побудував на найважливіших подіях в історії України від 1 жовтня 1658 р., коли Земський Собор у Москві прийняв рішення приєднати незалежну Україну до Росії і разом з тим оголосити війну Польщі, з якою Україна воювала вже пʼять років, відстоюючи свою незалежність.
Закінчив свій виступ словами: «Зараз з цього ми хочемо розпочати свій дискусійний клуб «Незалежність». До 1 грудня, тобто до референдуму, ми маємо обговорити всі питання, які ще і ще раз переконують наших читачів, що Україні судилося на незалежність».
Доля розпорядилася так, що і клуб «Незалежність» і пристрасна вступне слово «Україні судилося на незалежність» на його першому засіданні стали лебединою піснею, невгасимою памʼяттю про Петра Сидоровича. Вранці 3 жовтня всіх приголомшила трагічна звістка: серце П.С. Яцюка зупинилося.
